Приходжу прощати вас, достойна пані, в імени товаришів. Нечувана несправедливість — як можна…
— Звідки ж ви маєте інформації? — Не даю йому кінчити його злобної бесіди. — Я кондолєнцій не приймаю. Самостійно і на селі вчити — це ж давнє моє бажання.
Відчиняю клясу, щоб дітворі сказати кілька слів:
— Любі діти, бувайте здорові. Повернув пан учитель, котрий учив вас минулого року, будьте чемні і здорові.
Діти остовпіли… Замість привітати свого першого учителя, відізвалися глухо неясним протестом: с! але я вже спішуся до канцелярії, щоб дістати з рук управителя декрет та віддати катальоґ, дневник, бібліотеку, а також природничий кабінет, що був під моїм доглядом.
Відходжу скорше, заки не заволодіє мною безсилля.
Тільки змін, тільки поганих і бурхливих хвилин довелось тут перебути, а тепер, коли стало ясно, мушу покинути цю школу.
Жаль немов за утраченим раєм… Та я кидаю свій рай, не оглядаючись за ним, щоб товариші — вороги світла не бачили заломання мого духа…
Тяжче було б мені покинути цю школу, якби в ній були ще перші учні мої…
Вістка про моє несподіване та неоправдане перенесення блискавкою облетіло місто. Я досі не знала, що маю тут багато признання. Навіть ті, що звали мене „московкою“ або „хлопоманкою“, були, здавалося, здиво-
