По Службі Божій були ми з панотцем Штогрином та його дітьми в війта.
Між иншим говорено: про потребу засновання школи. Війт тоді згадував, що громада зобовязалася побудувати до трох літ шкільний будинок.
Пригадала я те все, і кажу до управителя.
— Це неможливе: в селі Стоках нема ніякої школи.
— На жаль — та на велику шкоду для сеї школи — се правда. З болем серця мушу вам подати сей декрет. Гутовський знов сюди вертає. Дійсно щось неімовірне, жахливе.
Управитель, бачу, це незрозуміле зарядження шкільної влади відчуває прикріще ніж я сама. А я все ще не вірю…
У цій же хвилині чуємо на долішньому коридорі веселий сміх і голоси панів учителів, між иншим і голос самого пана - Гутовського.
Звідкіля він так скоро прибув? думаю, і біль аж тепер стрілою врізався в моє серце.
Хвилина… Звичайний спокій вертається, бо бачу, що Гутовський і Савицький ідуть до нас.
— Буду в вас по шкільних годинах, чей же ізнайдеться дорога… А то і я тут з тими дикими наймитами, не — — Не докінчив. Його лице змінилося в холодне, суворе, урядове, коли ті пани наблизилися.
Гутовський з найсолодшою усмішкою тільки низенько кланяється управителеві й мені. Савицький з жестами кепського актора приступає до мене:
