З полудня тієї днини йду, як звичайно перед другою годиною до школи. Дівчатка ждуть мене перед брамою з китичками багрових далій. Ховаються біднятка з цвітами, щоб Савицький не заздрів та не забрав їх їм. Він як тільки побачить у дітий цвіти, кричить заєдно:
— Повбиваю вас, як будете зносити це хабаззя…
Але сьогодні маю багрових далій богато, богато — і діти зі мною і сонце осені, так ясно ще світить — і я веселіща, як усе, йду по сходах до своєї кляси.
На горішнім коридорі, спертий об рами вікна, управитель, здається, дожидає мене. Дивлюся, він блідий. В руці тримає звій паперів. А коли діти ввійшли до кляси, каже:
— Сумна відомість. Ви, пані, перенесені до села Стік.
— Що? До Стік? До села Стоки? — повторяю поволи ці слова — та відновлюю в памяті вид того села.
В маю, мабуть на Теплого Миколи, була я на храмі в селі Стоках. В весняному розцвіті село гарне. За селом, вище на узгірї, близько лісу церковця… Тямлю: багато людий бачила, багато молодих дівчат у гарних вишиваних одягах. Бачила: престол цвітами гарно прибраний під блакитним небом, бо церков невеличка, а люду богато. Чула жарку проповідь. Священник накликував народ до тверезости та просвітної праці…
Тямлю: на „Гучок“ ми ходили чудодійну воду пити. Рідко можна де знайти таку чисту, цілющу воду.
