вміла бути, почувалася в його товаристві за достойною — перебутим терпінням, щоб із ним входити в розмову.
Один із членів окружної Ради сказав мені дуже чемно, хоч не щиро:
— Найбільше признання та найщиріщу волю маємо для вас, пані. Вас уважаємо за найвідповідніщу зорганізувати там школу; ваша любов до люду, влекшить вам труд. Діло скінчене, в краєвій Раді приняте невідклично.
Іронія. Де правда? На те влада, щоби кривдити і — не казати правди?
В найвищій інстанції окружної шкільної Ради, себто у предсідника, яким є староста, здавалось мені, знаходжу оборону. Це може тому, що він був приятелем мойого вуйка і знав мене з його дому.
Староста К. був таки зараз у інспектора, але той виправдався білетом — приказом з гори, а також тим, що для мене в окрузі не має вільної посади. Це була тайна кабінетова, котру вуйкові сказав староста, а про що Гутовський сам у місті говорив.
Хотіла я ще знати, що скажуть у краєвій Раді. З довірєм іду до нашого радника або по тодішньому „совітника“. В ясних хвилинах, коли я ще була ученицею, звертав він при візитаціях семинара на мене увагу, сідав побіч у лавці та розпитував про ріжні квестії виховання, в часі моєї служби підчас візитації пізнав мене вже як учительку. Ласкаво записав собі моє імення в записнику, обіцяв памятати, коли я схочу старатися за яку посаду.
Одначе тепер слухав мого зажалення з повагою, відповідною його високому ста-
