тися. Другі може теж протеґовані..
Щоб скорше довідатися, як справа скінчиться, поїхала я до Львова до інспекторату (львівська заміська округа).
На мою заввагу, що в селі Стоках нема ні будинку відповідного на школу ні мешкання і я з хорою матірю не можу бути без відповідного мешкання, інспектор відповів ляконічно:
— Вільно пані не приняти сеї посади.
Понурий, як усе. Голову похилив над актами.
Я комедій — властиво трагічних сцен — не привикла грати перед людьми, просити — плакати не вмію, не хочу… Без дальших слів спокійно виходжу з бюра інспекторату.
Почуття кривди врізується глибоко в серце, хоч і виправдую його сама перед собою: не він винен, що його вдача понура… А цей декрет для мене з вищого наказу. А може його понура мовчалива вдача спричинена безсиллям виявити своє справжнє „я“… Може він утомився вічним рабством — валєнродизмом, боявся своєї тіні і звихнувся на все…
Пізніше, коли я була далеко в иншому шкільному окрузі, я довідалася, що той „пан інспектор“ говорив про мене з великим признанням, хоч я ніколи, як у них називається, — „рутинованою“ силою не була.
Пізніще, коли він — вже як емерит — признавався до свого народу, бачила я його нераз у нашій концертовій салі… І тоді першим своїм низьким поклоном він висловив „признання“… Але я, хоч ніколи гордою не
