джу сходами, при котрих поручча розібране, на церковний цвинтар. Зпід грубої верстви жовтого листя вихиляються декуди почорнілі верхи намогильних плит. — Вагаюся, чи йти дальше; не хочеться полохати спокою могил…
В однім куті яма з вапном та цегли на якусь будову — — може на гробовець.
Проти входової брами фіртка. Нею мабуть дістануся до дяківки. Заглянула і зупинила ся. Се кладовище — велике — від церкви з гори збіччам аж у долину, кінчиться край бору. Берези та верби — з роду плакучих — хиляться в осінному вітрі, останні листки кидають на могили, з колишнього рожевого квіття — бодячча — хмари пуху літають у повітрі… Темно, пусто, мертво, понад усім витає геній смерти, стереже тайни могил… Дрож потрясає мною, теплий віддих запинює у грудях… Чи се у сні душа заблукалася в незнаному місці? Ледви пригадала собі, чого шукаю. Де ж та дяківка? Оглядаюся. За цвинтарним ровом стоїть хижа сама — самісінька. Не те, щоб хати у сусідстві були, але біля неї нічого більш ні огорожі ніякої. Здається, живі люди тут ніколи не жили. Наближаюся. Низька хижа, дах колись був соломою накритий; від сторони цвинтаря пів стіни впало. Мале віконце заложене чорним папером. Пустка. Нікого питатися… Що це? На мерві, біля розваленої стіни, щось лежить. Дивлюся: стара жінка в подертій одежині…
Смеркається. Хочу відійти. Та в тій хвилині листя зашелестіло… Від сторони цвинтаря наближається щось низьке… Коли мене побачило, зігнулося до землі.
