В останках одежі замащеної глиною, з рискалем у руці стояв переді мною старий чоловік; в очах блиски гніву, губи шепочуть проклони. — — І знову схиляється до землі та каже:
— Це пані научителька приїхали відібрати хату на школу?
— Так, чоловіче, покажіть, коли знаєте, де єґомосцева хата.
Він сягнув по деревляний ключ за пазуху, знов щось лячно заворкотів, дальше каже:
— А ось хата, увійдіть до середини.
— Що кажете, добрий чоловіче, це тут еґомосцева хата?
Старий не дивиться на мене, що наче скамяніла стою, трутив ногою жінку:
— Грім би тє побив! В робучу днину упилася тай лежить на гною.
Вона і не рухалася. Відчиняє хату. Входжу. В сінях вітер зірвав мені капелюх. Стелі не було, а в стрісі діри, протяг. По лівій руці — не знаю, яким словом се назвати — справді нора темна, без долівки та стелі, з розваленою стіною. По правій руці більша вже — як старий сказав — „цимбра“, але також без „помосту“, зі стелею з тяжких чорних бальків. Половину тієї „цимбри“ заняла скриня зі старими церковними річами: старі образи, книги, останки свіч — і стіл теж повний недогарків. Дальше в цимбрі нелущене фасолиння та кукурудза щойно зібрана з поля.
— Чи справді це хата єґомосця, котру вони на школу відступають?
— Паннуню! Майте милосердя, не відбирайте нам хати під зиму… Де ж я зі старою,
