Мешкаю ще в Бібрці, а ходжу вчити до Стік — друге село, більш як вісім кільометрів; треба рано вранці вийти, щоб перед восьмою годиною бути в селі на місці. Стрічаю часто в місті свої бобрецькі учениці. Жалують вони за мною, та жаль їм і мене, що мушу ходити далеко. Заспокоюю їх: Треба, щоб і селянські діти вчилися, як ви, тому і йду вчити їх. Осінній вітер, часто і дощ спиняє мене в дорозі, та перед восьмою стаю на місці.
Війт та громадська старшина радять раду, як і що ладити. Невдоволені, що непотрібно громада матиме видатки на направу чужої, зовсім знищеної хати, коли з весною треба зачати будову нової школи. Дивлюся що днини, чи не можна вже вчити, а поки що збираю дітвору біля церкви.
Не хотіла громадська рада брати майстрів — ремісників з міста; на такі несподівані видатки немала в сьому році в буджеті гроший, а двір про школу ані чути не хотів. Дідич не мешкав у селі Стоках, в иншому зі своїх сіл, а властиво — як посол — перебував у Відні. Я клопочу старшину, щоби приско-
