себе. Коли примкну очі, стають біля мене осяйні постаті… і чую спів з віддалі, бачу світло…
Западало сонце й кинуло проміні до низької хижі — у глиб…
В житті людини, в історії людства мабуть нема такого положення, щоб не явився хоч один промінь сонця. — — —
| — | — | — | — | — | — | — | — | — | — | — |
Поема Альбіґензи Лєнау-а кінчиться словами : „Und so weiter…“
Перед творчими одиницями — перед людскістю дальші і все дальші боротьби. — Дійсно, етапами треба йти і кожен етап вперед треба оплачувати жертвами — кровю… Людскість не привикла ще рішати бої зусиллями духа, без крови.
Думаю. Забуваю про власне „я“. Те, що минуло, і те, що жде мене, яке воно дрібне — краплина в морі горя загалу… Der ganzen Menschheit Jammer fasst mich an. Душа відчуває потрясення цілої людскости — її злети й упадки. — — Душа лине вперед — та, щоби вперед летіти, треба познайомитися з минулим, зрозуміти все — аж до сьогоднішніх переживань…
Минає грудень. Вдень — праця в школі, вечері до мене належать. Богато читаю, думаю і борюся. Хвилини сумнівів — і знов покріплення вірою… Сама не знаю, чи трудами, чи думками я втомлена; серце перестає битися. — Вмирати тяжко, але умерлою бути — добре… З холоду смерти переходжу в жар життя… Відчиняю вікно… жадібно пю
_296.jpg){kind=link}