зимне повітря… свідомість вертає. Здається я знову сильна…
Місяць пливе безхмарним небом, повінню світла заливає простори; близький, мовчаливий бір, поля срібні — — море блиску… Дивно чудовий цей цілий світ. Здається, перший раз бачу те ясне небо — неначе я дитина…
Ясна левада неба — і левада землі у білих снігових пухах — осяяна теж звіздочками брилянтиками… Дві ясні левади — — нічого більш не бачу, ні не чую… Там дальше в долині село. В білих хатинах люди сплять, ні гавкання собак сюди не доходить. — — Долітає до мене тільки легкий гук джерельної води „Гучка“, що не далася скувати в крижані закови зими.
Не зводжу очий із неба… Зорі! Зорі! Дрібні брилянтики! Сонця чи мертві вигорілі ґльоби? Чи й там душі, що терплять, як тут — на землі?… Чи земля — моя домівка — їм зорею сяє — і моляться вони до неї? Обнімаю зорі… Ах, що це сьогодні? Здається, кінчиться сьогодні сей рік — що записаний у книгах роком 1884… Знову щезає — никне атом мого „я“. Яка дрібна в океані віків ця хвилина — що називали її роком 1884, а що тільки горя принесла мені з собою… Вона — ця хвилина догасає — гасне, а мої жалі, мої моління не долетіли до тих зірок… Дійдуть тоді, коли атоми тіла мого увійдуть у тканину квітки. А те, що горить у мені, моя свідомість чи розпливеться як краплини роси в жарі сонця, щезне у безвісти віків… Чи?… Чи?… Чого я шукаю? Чого я хочу? Чи цей новий шлях правдивий? Чи варта
