гуцул із назви роду та вдачі. Так гарно все тут складається. Та не вміємо користати. А коли не в цілости, не відразу, то чому при кожній нагоді не пригадати дітворі, хто ми, чиї ми діти! — — Хоч би при тім вічнім краснописанні — замість, щоб діти переписували все ті самі взірці Тарковського, можна все щось инше написати їм на таблиці: імя, яку дату, чи з життя Шевченка, чи його вірш, чи щось із нашої бувальщини, щось інтересне, живе, наше, що душу дітий розвиває, що в душі залишиться вже на все… Відколи тут працюю, все те невикористовування наших прав завдає мені таємної журби. Та хто знає, може я й не присвячуся науковій праці чи мистецтву, ні соціяльним гуманним ідеям —, я таки лишуся на становищі — берегти наших прав, розвивати свідомість у дітий, не дозволити, щоб нам пропадало хоч би одно.
Не є воно для творчої вдачі корисне, а я могла б у літературі, чи в мистецтві дещо осягнути; та поки що треба зберігати від винародовлення, ратувати душі… Я вже казала: тому, що нас богато, учителі, а навіть священники тратять своїх парохіян без жалю та уваги… В мені йде борня: здається, треба відректися насолоди мистецької творчости — а трудитись як учителька, свідома великого завдання на своїм становищі.
— Послухаю вас. Буду у Львові у професора Партицького і в наших редакціях. Спробую служити нашим людям — тільки не відбирайте мені цілком надії, позвольте писати листи.
— Під умовою, що листи будуть не тільки
