Іди свій розум покажи кумі
За чаркою, а нам його не треба.
Панї Капулєт.
Ти вельми вже гарячий.
Капулєт.
Боже мій!
Та я з ума зійду. День, ніч, година,
Негода, праця, гра, сам, із гістьми,
Все, все одна була турбота в мене,
Щоб одружить її. Тепер обмислив
Її вельможним ґрафом женихом,
Багатим, родовитим, молодим,
Вродливим, вихованим добре, сутим,
Як то мовляють, в добрих норовах,
З пропорциями в тїлї і в умі —
Чого-б хотїти ще? Нї, ся дурепа,
Скиглява кукла знехтувала щастєм,
Пищить: „Не хочу заміж“… „Не люблю“…
„Ще молода“… „Прошу мене простити“.
Коли не хочеш заміж, ось як я
Тебе прощу: пасись собі де знаєш!
Не будеш ти зо мною жити в купі.
Подумай, розсуди. Я не шуткую.
Четвер не за горами. Положи
На серце руку і зміркуй собі:
Коли моя ти, я тебе віддам
Приятелю; а коли нї, мандруй,
Проси, вмирай із голоду, як знаєш.
Бо — от моя душа — зречусь тебе,
І що моє, твоїм во вік не буде.
Зміркуй собі. Я клятви не зламаю. (Виходить.)
Джульєта.
Невже немає жалости на хмарах,
Щоб прозирнуть до дна моєї муки?
О матїнко! не відпихай мене!
