Петро. Ой музики! бо моє серце само грає: „Горе менї, біда менї“! Уріжте-ж якої веселої, щоб мене розважити.
Другий музика. Не до веселощів тепер. Не та пора. Не та пора, щоб різати веселої.
Петро. Дак ви не хочете?
Музики. Нї.
Петро. Ну, дак я вам дам брязкача.
Первий музика. Якого брязкача?
Петро. А вже-ж не мідяного, а такого, що бряжчять зуби. Я вас навчу бряжчати!
Первий музика. А чи не хочеш панського блюдолиза?
Петро. А чи не хочете від панського блюдолиза здачі мечем по кучмі? Я не ношу нїяких карлючок, а вам дам такого ре, фа, та ще й соль, що буде вам солоно.
Первий музика. Як даси нам ре, фа, соль, то й будеш нотоношею.
Другий музика. Сховай, спасибі тобі, свого меча, та виймай свій розум.
Петро. Обороняйте ся-ж! Сховавши залїзного меча, наступлю на вас із залїзним розумом. Відкажіте менї по людзьки!
Струни мої, струни,
Струни золотиї,
Ой заграйте-ж менї стиха!
А чей козак нетяжище
Поздубудеть ся лиха…[1]
Чого тут „золоті струни“? Що ти про се скажеш, Симоне Бараняча Струно?
Первий музика. Ге, чого! Того, мосьпане, що голосно дзвінять.
Петро. А ти що скажеш, Симоне Рево?
- ↑ Своїм звичаєм замісь анґлїйської піснї, якої перший куплєт співає у Шекспіра пяненький Петро, Кулїш поклав тут і далї дві строфи української піснї, зовсїм не відповідної до ситуациї. Подаю тут переклад анґлїйського куплєта, запозиченого Шекспіром із піснї Роберта Едварда „In Commendation of music“, яка в ту пору мусїла бути досить популярною:
Коли жура кістлява
Кіхтями в серце впєсь,
І туга мов та лява
Твій дух придавить весь,
Тодї музики срібний звук
Тебе ратує від тих злюк.
