З убожества ввесь висох, мов кістяк.
Висять в хатинї в нього черепаха,
І алїґатор випотрошений,
І шкури риб диво́глядних морських,
А на полицї все скриньки порожні,
Горшки зеле́няві та пузириннє,
Та мотузки, та плїсняве насїннє,
Та з рожі книш старий на виставцї.
Мізерія велика, думав я.
Колиб хотїв отрути хто здобути,
Хоч за продажу смерть у Мантуї,
То не злякає ся її злиденник.
О, думка ся попередила лихо!
Із лиха він продасть менї отрути.
Та се-ж, здаєть ся, той самий будинок.
У сьвято він замкнув свою крамницю.
Гей, ти, аптекарю!
Аптекарь.
Хто се гукає?
Ромео.
А йди лишень сюди… Ти, бачу, вбогий.
Ось сорок золотих: дай драхму яду,
Такого, щоб по всїх розлив ся жилах.
Остине жить — як випив, так і впав.
Щоб трунок так із тїла звергнув духа,
Як іскра той палкий, гримучий порох
З гарматньої утроби ізвергає.
Аптекарь.
Такий у мене смертний трунок єсть,
Та за продажу смертю в нас карають.
Ромео.
В такім убожестві боїш ся смерти?
Твоє лице зсушила голоднеча;
З твоїх очей тїснота визирає,
Тобі людська зневага горбить спиту.
