Ромео. Карбачем та острогами, карбачем та острогами! ато закричу: наша взяла!
Меркуціо. Ну, коли наш дотеп зачне полювати на диких гусей, то моя справа пропала; бо я знаю, що в одному з твоїх дотепів більше диких гусей, нїж у мене у всїх пятьох. Хиба я був у тебе гускою?
Ромео. Нїколи не був в мене нїчим иншим, хиба я мав дїло єси з гусьми.
Меркуціо. Я готов одкусити тобі вухо за сей дотеп.
Ромео. Не кусай бо, добра гусочко!
Меркуціо. Твій дотеп — мов та кислиця. Годить ся тілько на гостру підливу.
Ромео, А хиба-ж така підлива не годить ся до ситої гуски?
Меркуціо. От козиний дотеп! Розтягай його хоч на вершов удовж, хоч на локоть у шир.
Ромео. То я розтягну його по твойому слову в шир, і як додам до гуски, то й буде з тебе і в довж і в шир годована гуска.
Меркуціо. Ну, чи не лучче-ж так жартувати, нїж раз по раз зітхати з кохання? Тепер ти розмовляєш по людськи, Ромео. Тепер ти такий, який єси і по вихованню й по природї. Бо ся божевільня любов — мов той навісний дурень, що бігає висолопивши язика, та шукає, в яку-б дїрку встромити свого кійка.
Бенволіо. Зупинись тут, зупинись тут.
Меркуціо. Помиляєш ся. Я зробив би її короткою: бо зійшов у моїй приповісти на саму глибиню, і не думав розмазувати більше.
Ромео. Що се за цяця?
