Ця сторінка вичитана
одинайцять тысячь, триста риньскихъ. — Се вже чей не скажете, що за богато рахувавъ!…“
— „Охъ, Божечку-жь ты нашь!“ крикнула цѣла громада, якъ оденъ.
— „А пану Семкови Маланюкови за богато є, тыхъ десять тысячь на громадске добро выкинути; то лѣпше жидамъ 11.302 р. за пусте болото, за проклятый одуръ, за пекельну смолу упхати? — О люде, люде! чи васъ уже жиды зовсѣмъ такъ тою горѣвкою зачмелили, що ясну якъ сонце правду не можете по̂знати?“
— „Панове громада!“ ажь кро̂зь плачь закричавъ Семко, „вѣрни̂ христіяне! душѣ божи̂! послухайте вы мене, одного послѣдного пяницю у селѣ! Якъ стоить осьде церковь Господня, и якъ стоить осьде душпастырь нашь дорогій: такъ уво̂йдѣмъ усѣ у до̂мъ божій и присягнѣмъ на три роки, коли вже не на цѣлый вѣкъ, що тои пекельнои смолы не во̂зьмемо до устъ нашихъ, — то будемо мати и церковь нову, и школу, и скрынку позычкову, и шпихлѣръ громадскій, и честь, и здоровлє, и славу на цѣлый край, и що сами̂ загадаємо! — Цо-жь мы не можемо собѣ за 33.900, кажу: трийцять и три тысячѣ девять сотъ ринскихъ справити и запровадити? Ходѣмъ панове громада, и зложѣмъ присягу передъ