що ока годѣ спустити: дивишь ся бувало и не надивишь ся.
А фармазоно̂въ було въ Срѣбнаровѣ не трийцять уже, але близько триста. Бо хоть перши̂ фармазоны нѣчого нѣкому не вповѣдали, то котри̂ були розумнѣйши̂ люде, то заразъ потямили, що тутъ щось є, отже и стали допытувати у тыхъ людей, на котрыхъ вже мали око, що они не дарма сходять ся усе до Василя Нестерюка. А фармазоны и не таили ся, але кому вартъ було, такъ заразъ и признавали ся, а якъ назбирало ся уже трийцять новыхъ, такъ старшина фармазонска ихъ по̂дъ присягою у своє товариство приймала. Такимъ способомъ уросло оно таке велике, що нѣхто бы бувъ и не сподѣвавъ ся такого. Про се до̂знали ся якось и сусѣдски̂ села, та гай призывати Срѣбнаро̂въ „Село Фармазоны“, або „Село Срѣблоробы.“ Але Срѣбнаро̂вцѣ за се нѣ разъ не гнѣвали ся, але ще и собѣ за славу се мали, що имъ други̂ завидѣли. Бо якъ тои приповѣдки: Тогди добре, коли, якъ чоловѣкъ лягає, одного ворога має, а якъ встає, то два; бо у негодного нема нѣ одного.
А нѣхто вже такъ не радувавъ ся, якъ той Семко Маланюкъ. Ходить собѣ бувало помежи громаду, самъ у рантухово̂й вышивано̂й сорочцѣ, у пре-