Маланюкъ! Ану, яка тота та руска бѣда, най хоть ся на ню неживу подивлю, та ще ѣй хоть на прощанє межи очи плюну!
Такъ репетує Семко, та якъ бувъ собѣ хуткій, та цѣкавый, такъ и кинувъ ся до домовины. Отвирає — ажь тамъ повно усѣлякихъ мѣръ та мѣрокъ та порцій та фляшокъ корчемныхъ, а одна повна ще горѣвки. Семко брызъ ажь назадъ зо страху! — Аги! каже, — таже се справдѣ руска та людска бѣда! Пекъ, та цуръ ѣй, та осина ѣй на темни̂ днѣ! Таже се, ѣй-Богу! та порція, що я бувало зъ неи у проклятого Гершка пю! — а се тота сама кварта, бо я єѣ добре по отсёму значкови по̂знаю! — О и во̂дки-жь ты, Василю, таке дѣло запопавъ?
— „Або-жь се велика штука?“ каже Нестерюкъ, — „якъ выносили ся жиды зъ нашого села, такъ я всѣ мѣры поскуповавъ у нихъ, умысне на сёгоднѣшній нашь фармазонскій празникъ. — Робѣть теперь зъ ними, що хочете!“
— У землю съ препроклятыми! кричить Семко, — ану братчики, сюды, та запечатаймо ѣй гро̂бъ, а Морткова Хуна заспѣває ѣй вѣчну память, бо и такъ кажуть, що она у Львовѣ у шпитали нѣчого