Занесїть мня, де найкрасше,
занесїть мня в синї гори,
Там де люде не заходя,
там де пташки не співають,
Там мене ви поховайте,
най Ляхи мій гріб не знають.
“А мій топір золочений
в Днїстер-Дунай затопіте,
Нехай знають руські люде,
нехай знають руські дїти:
Шо хто жінцї в світї вірить,
мусить марне загибати,
Як ваш Добуш, ваш капітан…
Йой! прости мня — Божа Мати!”
В Чорногорі сонце сходить,
Чорногора в світлї тоне,
А в скалї там десь глибоко,
там сова десь плаче, стоне.
Але Добуш їй не чує,
бо в могилї вже не чути
Анї пісню Добушову,
нї флояри слезні нути.
