Ей даруйте, любку любий,
що не можу вас пустити,
Стефана ся от надїю,
як узнав би, міг би бити”.
“Шо ти з твоїм чоловіком! —
Стефанови я не ражу
Тебе й пальцем докинути.
Отвори ми, я ти кажу”.
“Я бо кажу, славний Добуш,
що сегодне не отворю”.
“А я піду на підсїнє,
тай з дверми ся сам поборю”.
“В мене двері тисовії,
не злодїям до розлому!”
“Шо ти кажеш, гей гадюко?!”
кликнув Добуш гірше грому,
Тай ухопив за одвірки:
як солома все ся крушить,
Двері гримли серед хати, —
аж набій тут в уха глушить.
Ей набою-ж ти зрадливий,
ей набою голосненький!
З капітана кров ся лїє,
впав капітан молоденький.
Впав, конає на мураві
кров кипяча трави росить,
А капітан кличе хлопцїв,
тай конає, тай їх просить:
“Як я, братя, вже загину,
то зложіть мня на топори,
