“Бо тому, що нї!”
“Хиба принцизни ждеш?”
“Я принцизни не жду, а такої жду, щоб ся не дала парубкови на підмову. — Тепер знаєш, якої?”
“І не знайшов?” кажу.
“Видиш, що нї!” грімнув, тай став ся ще гірше сміяти, а далї: “Да ти пусту отце бесїду звів, Іване; говорім що гарнїщого. Уповім ти, як я вчора з ведмедем боров ся”.
“Що ти кажеш!…”
Оттак ми, бувало, з Сідором.
Нас відобрано одної днини двадцять, де-кого до Єґрів, де-кого до Парми, а мене до Гусарів. А скоро нам присягу прочитали, звелїв нас оден офіцир під арешт дати. “А знайте”, каже, “щоб вам на завтра страву поприносили, бо рушите кождий до свого полку”. Я вже так прошу ся: “пане офіцир”, кажу, “сизий мій, пустїть мене домів хоть попрощатись. Я завтра на коли скажете, на тогди ставлю ся! Пустїть, мене, пустїть! — —”
Офіцир засміяв ся. “Війте”, каже до мого батька, (а вони були тогди війтом) “що отсе за парубок? можна 'го до завтра пустити?”
“Се мій син”, кажуть батько, а сльози їм лиш кіть-кіть по білі бородї, — “коли ласка, пане, то можете 'го пустити, я ручу за него. —”
От і пустили.
Дома сум. — Ненечка лежать на постели півмертві, сестра одна і друга стоять по кутах та плачуть собі тихесенько, а старша сестра голосить у коморі да лагодить минї шмаття на завтра. Я сїв кіпцї стола, да плачу і собі. — Чи побачу я вже гори свої
