красні, чи почую я ще мойого батечка ласкавого голосу, мою ненечку, сестрички, дружечки?…
Оттак я думаю да плачу-плачу, аж Сідор, побратим мій дорогий, на двері. Як прийшов з полюваня, в кресї да в порошницях, так і прилетїв до мене, сизи мій.
“А що, брате Йване, злагодили тебе?” поспитав, а сам палахнув, наче та поломінь, — “злагодили тебе!”
“Злагодили”, кажу.
Він сїв коло мене тай заплакав, страшне заплакав. Да не довго плакав: пів мінуточки, або й тільки нї: повтерав ся тай ухопив мене за шию:
“Братїку”, каже, “нїчо на мене не здаєш? — мене забуваєш?” —
“Братчику”, кажу, “побратиме: батечко мій старий, — з сестрий моїх буде хто небудь збиткуватись!…”
“Бодай я такого слова від тебе був не почув!” сказав він гірко.
“Не гнївай ся, братчику: я знаю, що ти мої сестри не лишиш в поругу. — А мого вороного возьми, братчику таки до себе. Нїхто 'го так не пожалує, як мій рідний товариш”.
“Твому вороному не буде в мене кривди”, каже Сідор.
“Ще тя прошу, братчику: догледь мої зброї! Батько слабі, а наймити — звичайно”.
“Лиш ти тим не жури ся, брате! На що минї те й казати, коли я сам знаю”.
Другої днини попрощав ся, пішов.
Служу в війську рік, служу другий, добре минї. Нарештї зробили й капралем, а я в одно Бога прошу,
