коби то лиш домів! Аж тут приходить минї лист з дому: “Приходи, сину, домів”, пишуть батько, “як найборше, у нас велика тривога. — Ось тобі 200 левів на дорогу. —”
Я зараз побіг до нашого пана рітмайстра. “Пане, кажу, татку, змилуйте ся!” тай показую йому лист. А він так:
“Не журіть ся”, каже, “капраль Дзвінка, я зараз сам піду до пана майора за вас просити”.
Ще того самого вечера сїв на почту та й поїхав!
До села прийшов я, вже вечеріло. Входжу в хату — нема нїкого, лиш хтось дише на печи. Приходжу блище — се мій батечко старенький. — “Чи то ви там, дядечку? — здорові, дужі? —”
“О — спасибіг ти, синку, що прийшов. Сїдай, душко! —”
“А неня де?” питаю.
“Аби ти здоров, душко, а ненечка твоя вже — покойна…… Засвіти, любчику; свічка оттам десь за образом”.
Засвітив — дивюсь — батечка мого вже й не пізнав, такі то вони стали.
“Чого ви самі в хатї, батечку? де сестри? —”
“Зараз поприходя, сину; Марія пішла в млин, а Аксеня коло худоби пораєть ся.”
“А Мітрана? —”
Батечко тільки заридали. — “Мітрани, синку, вже не має. — Подякуй свому товаришеви… Гарного собі побратима вибрав, о гарного!…”
Я затетерів. “Що тут стало ся, кажіть, бійте ся Бога!! —”
“Сторія коротка, сину: Звів бідну дївчину, на-
