легінь другого питати; “чи не болить тебе знов голова?”
“Або мене коли голова болїла?” каже другий.
“А учора, йдучи з Ріжі, не болїла тебе голова?”
Василь почервонїв трохи, а за хвильку й каже:
“А як тобі у Ріжі Гинцаришина Олена сподобала ся? Правда, що козир-дївка?
“Дївчина на цїлу Буковину”, каже Іван; “гадаю за тиждень старости слати”.
Василя мов на паль хто посадив би. “І я гадаю”, каже, “старости посилати”.
“Як собі, братчику, любиш”, умкнув Іван та й стис плечима.
Василь ще дужче осердив ся: “Таже”, каже, “оба чей з нею не оженимо ся?!”
— “Оба, правда — нї, але я, то знаю, що оженю ся з нею”.
“А чому ти, чому не я?”
“Тому не ти”, каже Іван, не тративши анї раз доброї волї; “бо я старший, і дївка моя має бути!”
“Коли-ж бо вона мене любить”, каже Василь, а сам аж кипить.
“А я її люблю”, каже Іван, мов камяний.
“Або най так буде” каже Василь, “як дївка пристане”.
“І так нї”, став Іван з проволока говорити: “Олена буде моя!”
“Хіба мене не буде!” кремснув Василь.
“На таке я зараз пристаю”, відвернув Іван смішком; “ходїм, та поміряємо ся. Хто виграє, того й дївка буде”.
“Ходїм!” крикнув Василь.
“А чим, ножами чи пістолєтами?” питає Іван.
