“Чим хоч!” верещить Василь, а “Олена буде моя!”
“Та вже побачимо”, рече Іван, “як нам лицарське щастє послужить. Гайда!”
У нашому чагорі є красна, велика поляна, покрита шовковою травою та усїлякими цвітами: тут наші парубки поставали.
“Стріляй!” каже Іван.
Василь стрілив. Лиш фоя посипала ся з ялицї, а Іванови нїчого не стало ся.
Іван засміяв ся, звів скалки, пістоля загреміло, а з Василевого плеча почуріла кров по тоненькій сорочцї рантуховій, що сестричка усїма шовками та загірськими лїлїточками повишивала.
Іван заток пістолля за ремінь, а сам пішов до Василя, — слеза йому в очах закрутила ся. — “Видиш, брате”, каже, “треба нам сього було?”
“Завяжи минї руку”, каже Василь сперши ся на дерево, — бо зачинаю ослабати”. А кров, бачите, так грає косицями!
Іван здоймив собі боржій шовкову хустку з шії, приклав лїсової губки до рани, та й завязав. “Ходїм”, каже, “тепер до дому, я тебе підведу”.
Пішли мовчки. Але не далеко хати каже Василь: “Олена тепер твоя!”
“А вже-ж”, каже Іван, “по лицарському праву моя”.
“Я без неї не можу жити, брате Іване!” А се так жалісливо промовив, що аж трохи не плакав. Іван стис плечима.
“Попрощаймо ся, брате”, став Василь далї казати а сльози йому, як град горячі, по тварі покотили ся, “попрощаймо ся, братчику! Двадцять років дї-
