Але тут инше стало ся. Олена, скоро побачила Василя, то аж увяла, як та квіточка на сонцї, а Іван уздрівши Олену, аж упрівав. От таке то тутки подїяло ся, та й то за одну мінуточку.
Дощик попійшов трошки та й став. Небо знов чисте стало, як зеркало, гори дишуть усїма запахами, — красно, любо, мило.
Парубки попрощали ся, пішли, а удова їх випровадила аж за ворота. “А що”, питає жартиком, — “котрий з вас шле старости?”
Легінї усміхнули ся, подякували старій, та й пішли мовчки Ріжею. Сказали собі добра ніч та й розійшли ся.
Се дїяло ся в суботу. В недїлю стріляли ся наші парубки, а в понедїлок, знаєте, був у Гинцарихи молодший брат Василїв, та й дав Оленї знати, щоби вона на його надїї не мала. “Ми”, каже “з Іваном мірялись”: я програв, а ти будеш Іванова. Але не забувай про того Василя, — ти його ще колись побачиш, а сим часом бувай здорова!”
Післанець лишень сказав своє та й пішов, а Олена в плач, у голос: “Ох, Васильку мій! ох, Василечку мій! ох, Василеченьку мій!”
“Годї, годї любко моя!” каже стара, а сама так і журить ся! “Годї, донечко моя, бо головка болїти-ме, та ще на личку минї змарнїєш, — годї щебетюшечко моя!”
“Нащо минї краси, на-що минї личка мого румяного, коли Василечка нема? Ох, вайльо, вайльо!”
“Бідо ма бо з тобою, дївко!” стала стара нарештї сердити ся: — “або Йван може не кращий від Василя, або може не однакі багатирі?”
“Та що минї з того усього, коли не любий!”
