От так сумувала Олена цїлий тиждень, навіть і до церкви в недїлю не йшла, але вимкнула в городї стебельце васильку, сїла собі під калину та й в одно плакала та тулила-пригортала зїллє до свого горячого серденька.
Під полудне летить служниця, що за ворітьми стояла, що духу в хату: “Ґаздине”, каже, “до нас старости йдуть!”
Стара шурхнула з постелї в клїть, щоби хоть перебрати ся, бо з жури за дочкою навіть не переберала ся сьогодня, — а сама вже така рада, Господи! “Що-ж?” гадає собі: “віддам мою одиначку за хорошого парубка, то й минеть ся її туга”.
Пішла в хату. Старости привитали ся, поцїлували її в руку. “А раді гостям, панї маточко?”
“Добрим людям хто-ж не рад би?” каже стара. — “А яка щаслива година вас принесла?” а сама сїла собі в образи.
“Принїс нас, панї маточко, сивий кінь до вашецї на поклін
Від князя молодого
До двора золотого.”
А самі уклонились тричи. Стара зараз пристала, доньки навіть не питаючи. Хотїла — не хотїла бідна Олена, подавала у вечер рушники, а в зимі відограло ся й весїлля.
Привіз Іван свою молоду жінку до себе, а сидїв він далеко у верху. Що вже його старі не тїшили ся, Господи! коли-б були могли, то би були свою молоду невістку в образи посадили, та як до святої молили ся: так її любили, — але що-ж? Олена як сумує, так сумує. Бувало, лиш вийде в садочок, вимче стебельце васильку, та й пестить коло серденька, тілько