їй і радости було. Або сяде, бувало, під запашною кріслатою ялицею, та як зачне співати! Аж пташка в лїсї втихне, слухаючи її, такий тото голосочок мала. Співає і плаче, а сама, сердешна, блїда, блїда!
Іван був і досї неввічливий, а тепер ще гірший став, мов крига леду студеного; нї доброго слова з його не почути, нї ради, нї поради. От хиба тілько в його розривки було, що стане, бувало, під явором на обочі, та придивляєть ся світу божому. От тогдї нїби трохи повеселїшає, ти-б сказав, той чистий полонинський вітер тугу його розвіяв, або перед сонечком ясним, що у синїх високостях сияло, горе його розтопилось.
А в хатї сяде собі кінцї стола, зіпреть ся на руку, засумує, потемнїє, а далї як устане, як ударить ся по полах руками, як здихне тяженько, та й вийде, мов пяний на двір. А стара ненька плаче: “Синку, Іванчику мій золотий, чому ти такий нещасливий? Знала я тобі стан козацький дати, та не знала я тобі доленьки впрохати?” Такої стара, бувало, заводить, а невісточка її прехороша сидить собі в городчику, та стебельце васильчику до серденька горне.
Дав Господь і Николая святого діждати ся. У нас храм. А красно та любо на божому світї! Пташки щебечуть, що чоловік аж сам себе не чує, зелені лїси ялинові позацвитали, та припорошили шовкові трави мов золотим маком. Цвіти та цвіти, цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка річка бренить по білому каміню, ти-б гадав, що срібло розсипалось та задзвенїло. Мило, весело, — лиш у Івановій хатї сум, мов у домовинї. Стара, куди кинеть ся, плаче: “Синку мій, Іванчику мій! іди”, каже,
