“хоть до тещі на храм, може межи людьми розважиш ся. Іди, любчику мій!”
“Піду!” каже Іван, а сам аж чорний, так змарнїв. “Піду, збирай ся, жінко, підемо обоє!”
Зібрали ся, пішли. Стара випровадила їх аж у плай, вернула ся, плаче. А далї як припаде до образів, як стане поклони бити, як стане русти! “Господи!” каже, “Господи милосерний! коли нема вже моїй дитинї лїпшого талану, то волїю я його поховати, легше минї буде!” Кроваві сльози почуріли з темних її очей.
А молодї ідуть собі плаєм, нї чичирк. А пташка так щебече гаєм, аж просить: “Співайте, співайте, люде, з нами! Дивіть ся, як красно дав Господь милосерний — співайте!” А квіточки, що краєм процвитають, собі просять: “Любіть ся, обнїміть ся, люде! Обгорнїть ся чистою любовю, от як ми!” а самі пригорнуть ся одна до одної, мов справдї вони обіймають ся. А бджілка малесенька гуля та гуля собі плаєм, та в одно гуде: “Ану, люде, ану подивіть ся на мене! Адїть, з кождої чічки мід збираю; збирайте-ж і ви: світ сесь солоденький, — збирайте!” А кобилечка, невеличка собі, виспівує та вигукує в зеленій траві: “Ану, люде, ану! годї журити ся, ану лиш погуляточки, погуляточки по світові божому, от як, та от як!” а сама як підскочить собі, як знов заспіває, аж дзвонець-зїллє у траві зашумить!
Іван повеселїшав трошечки: “Олено, серце!” каже, “коли нема минї від тебе нї словечка любого, то заспівай хоть!”
Вона зараз і завела:
Гей засвіти, місяченьку,
Да й ти, зоре ясна!
