|
А в лузї, в лузї, |
Ще голосочок прекрасної сеї співанки відбивав ся гаєм, ти казав би, кожде дерево співало з безталанною молодичкою, аж тут цуп! Василь стоїть перед ними. Увесь у золотї, а сам красний, красний! — ще кращий, як був, лиш що поблїд трошки на личку. За ременем пістоллєта та насажувані ножі.
Молоді стали. Василь протяг руку:
“Як маєш ся, брате Іване? — здоров?”
“Здоров, славити Бога! а ти?”
“Здоров, друже мій”. Та й поцїлували ся.
“А се де ти до тепер був? став Іван питати.
“Був я, пане брате, в Угорщинї в опришках; старшував на сто хлопцїв, — гадав, забуду своє кохання. Годї! Тепер вернув до тебе, довідатись, як живеш. Значно по тобі, що нещасливо. А Олену пізнав би хто сьогодня, що то вона? Не коротай, пане брате віку молодого; віддай її минї!”
“Жартуєш, Василю!”
“О — я вже давно забув, що тото жарт! Я на правду кажу: віддай минї Олену!
Іван засміяв ся, а в Василя уже й ніж у руках блиснув.
Іван вихопив і собі ніж, пустили ся один на одного, мов ті тигриси молоді. — Страшно було дивитись, як вони бороли ся, довго не пізнати було, чий верх; аж тут пістолля: грим!! Кров бризнула у три косицї, Василь повалив ся до землї, а Олена, мов нежива, на його. Як оба товариші бороли ся, то вона вихопила свойому чоловікови з-за ременя пістоля,
