тільки що не зомлїє; така вже безталанночка собі була!
У вдови жили ми, як у своєї ріднї. І хлїб нам був оден, і сіль не ховав нїхто з перед нас. Сафат було і дров купить, (він мав, знаєте гроші, ще з дому) і скорому устарає, що треба. — Дуже бідну удову жалував. — А я вже і дров утну, і води внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на дївчину лекше. А вона, моя рибочка, було, аж плаче: “Чи отсе вас”, каже, “Бог з неба до нас, бідних, послав, чи що?”
Зразу ще, як ми там були на кватирі, то ходив оден молоденький Сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша тихонька Марта, то мабуть і в співанках нема так. Як го було одного вечера не видить, то і вечеряти не ме, і виплаче любі свої очинятка, аж нам її жалко стане. А они були заручені з собою, бо там, знаєте, така уже установа, що два або і три роки передом собі слово дають, а відтак аж побирають ся.
А Янко ходив що ходив, а далї і приостав ходити. Переказував, що вибираєсь за Дунай в купецтво. Нарештї вже і не прийшов. — Поїхав мабуть.
Одної днини йдемо ми від бефелю, аж чуємо: на нашій кватирі гомін. Прибігаємо, аж тут уже усї сусїди порають ся коло сердешної Марти, що вже мертва на полу лежить, мов та щебетюшечка убита. Ми зараз стали і питати, що отсе таке за лишенько подїялось, від коли ми з дому. А люде всї як раз нам і відповістили: “Янко, кажуть, відослав її перстень; висватав собі другу, багачку, — у Василя Карадїча, коли знаєте”.
“Чи так?” каже Сафат, а сам унурив соболї свої очи в землю. Нїчого більш не казав.
