Я вже не раз оттак сижу та гадаю: як то бідний світе, де-якого сердешнього рекрута бють да глузують при тій науцї! — а мене, було, і пальцем нїхто не кине, не то що. Алеж бо я і бравсь швидко тої муштри! було капраль минї нї покаже, а я вже так і вдав. А пан майор наш і розсудили: “Тобі”, кажуть, “не при вербецирцї маятись; скоро по обрихтунку, підеш до полку”.
От і пішов.
Наш полк стояв тодї аж у Банатї, далеко. Трохи не два місяцї машерювали, доки зайшли.
Мене дано до гранатирів до першої компанїї, до третього цуґу, що по кватирьох собі стояв. — А добрі кватирі мали! все в Сербів; багачі, знаєте. — Туда, ситні краї, не такі, як у нас, чи що.
А минї звелїв капраль йти на кватирю з одним старшим жовнїром, Сафат Зїнич звав ся. Господи, що за вояк пишний з його вдав ся: а що вже гордовитий був, то й не сказати: правдешний Буковинчик. — Я, було, аж його бою ся, неначе якого офіцира, чи що. Такий то він був, отсей Зїнич; і в очи му важко тобі подивитись.
А ми мали кватирю в одної удови. Славили, що колись то вона і богачка була, да на старости лїтах довелось збіднїти. Слабовита була, — ув одно лежала. А дїточок не було у неї, лиш одна дївчина, Марта звалась, молоденьке та плоховите собі, знай та співушечка в лїсї. Як було глянеш в очицї її тихонькі та благонькі, або в личко блїде, замучене, то
