“Що-ж маю робити, молодичко? Рідного батька треба послухати… А де-ж він сидить, той ваш Донда?”
“А он, бачите, той хутір великий: два горіхи перед самими вікнами, нові ворота”.
“Спасибі вам, молодичко; може колись зустрінемось”.
“Здорові будьте!” прощебетала молодичка, та й стрібнула в сутки (вузка вуличка). Я пішов далїй.
Хутір гарний, двори великі; комори, стайнї, колешнї — усе під побоями, усе нові. В хатї вікна великі з кватирками. Вибігла дївчина зустрічати:
“Чи не з тої ріки, легіню? Може наймит?”
“Так є, панночко моя гречна” — кажу я, а тут так і задивив ся на вроду її прекрасну та на стан її препишний! Уся в рантухах, да у намистах золотих!…
Увела мене в хату: світлиця аж сияє! Молоді служечки та вірні слуги вештають ся то сюди, то туди — усї тихо, усї без гомону, щоб навіть і голосу їх не чути, а за столом сидить собі чоловік великий та плечистий. Сидить собі, та люльку курить, а сам такий черлений, як кат; рудий вус аж по за уха закрутив. Я поклонив ся та й стою.
“Ти Коровайничів?” гукнув.
“Так”, кажу.
“Ти станеш у мене на службу; я вже з твоїм старим зговорив…”
“Нїчого”, кажу.
“Але я чув, що ти любиш бити ся?… Небоже!”
