Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/106

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Никодим Томич хотів було ще щось докинути, але споглянувши на письмоводителя, котрий також дуже пильно дивився на него, замовчав. Всі нараз замовкли. Чудно якось стало.

— Ну, добродію, гарно, — закінчив Ілія Петрович, — ми вас не задержуємо.

Раскольніков вийшов. Він ще міг чути, як по виході його почалась нараз оживлена розмова, в котрій виразнійше других віддавався питаючий голос Никодима Томича… На вулиці він зовсім прийшов до себе.

— Слідство, слідство, їй Богу слідство! — повторяв він про себе, кваплячись дійти. — Розбійники! Підозрівають!

Давнійший страх нараз обгорнув його цілого від ніг до голови.

 
II.

— А що, коли вже була ревізія? Що, коли їх якраз у себе і застану?

Та ось і його кімната. Нічого і нікого; ніхто не заглядав. Навіть Настка не заходила. Але, Господи! як міг він лишити всі ті річи в отсій дірі?

Він кинувся до кута, запустив руку під обої і став винимати річи і напихати ними кишені. Всего показалось вісім штук: два маленькі пуделочка з сережками, чи з чимсь в сім роді, — він добре не поглядів; відтак чотири невеличкі сафіянові футерали. Оден ланцюшок був просто завинений в газетний папір. Ще щось там в ґазетнім папери, мабуть ордер…

Він поклав усе в ріжні кишені, в пальто і в праву кишеню штанів, що йому осталась, пильнуючи, щоб було по можности не знати. Мошонку також взяв враз з річами, відтак вийшов з кімнати, на сей раз навіть оставивши її цілком наостіж.

Він ішов скоро і сміло, і хотяй чув, що цілий зломаний, все-ж таки память була при нім. Боявся він погоні, боявся, що за пів години, за чверть години вже вийде бути-може судовий приказ слідити за ним; так отже за всяку ціну треба було, поки ще пора, поховати кінці. Треба було справитись, поки ще оставалось хоч трохи сил і хоч сяка-така притомність… Куда-ж іти?