— Ви… хто? — питався він дальше, звертаючись до самого артільщика.
Але в отсю хвилю знов отворились двері на остіж і, трохи нахилившись, тому, що був високий, увійшов Разумихін.
— Що за морська каюта, — закричав він входячи, — кождий раз чолом гримну; все-ж таки кватирою називається! А ти, брате, отямився? в отсю хвилю від Парані чув.
— Що лиш отямився, — сказала Настка.
— Що лиш отямились, — потакнув артільщик з легкою усмішкою.
— А ви самі хто зволите бути? — запитав звертаючись нараз до него, Разумихін. — Я, бачите, Вразумихін; не Разумихін, як мене всі величають, а Вразумихін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну, а ви хто такий?
— А я в нашій конторі артільщик, від купця Шелопаєва, панцю, і сюди по ділу, бачите.
— Будьте ласкаві, сідайте на отсе крісло; — сам Разумихін сів на друге, з другого боку столика. — Се ти, брате, гарно зробив, що опамятався, — продовжав він, звертаючись до Раскольнікова. — Четвертий день ледви їш і пєш. Дійсно, чаю з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Памятаєш Зосимова? Оглянув тебе гарненько і відразу сказав, що все байка, — в голову, чи якось там ударило. Нервовий припадочок якийсь, порції були за малі, пивця і хріну за мало давали, відси і слабість, але се байка, перейде і перемелеся. Вдалий хлопець Зосимов! Славно почав практику. Ну, серце, так я вас не задержую, — обернувся він знову до гостя, — будьте ласкаві розяснити своє діло. Уважай, Родю, з їхньої контори вже другий раз приходять; тілько перше не отсей приходив, а другий, і ми з онтим обяснились. Се хто перед вами сюда приходив?
— А здається, се позавчора, якраз так, панцю. Се Алексій Семенович були; також при конторі у нас служать.
— Мабуть він буде проворнійший від вас, як ви думаєте?
— Так, панцю; вони справді що соліднійші.
— Гарно; ну-ж, розповідайте дальше.
— А ось через Атаназа Івановича Вахрушина, про котрого, надіятись, нераз зволили чувати, панцю, по просьбі вашої матусі через нашу контору для вас гроші, — почав артіль-
