Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/119

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

щик, просто звертаючись до Раскольнікова. — Коли ви вже так памятаєте себе, пане, що можна-б вам вручити трийцять пять рублів, так в нас гроші є, бо Семен Семенович від Атаназа Івановича по просьбі вашої матусі, як давнійше, повідомлення про се получили. Чи зволите розуміти?

— Так… памятаю… Вахрушин… — промовив Раскольніков задумчиво.

— Слухайте! Купця Вахрушина знає! — закричав Разумихін. — Як же він себе не памятає? Та втім, я тепер бачу, що і ви також розумний чоловік. Ну! Розумні річи приємно і слухати.

— Се вони той самий Вахрушин, Атаназ Іванович, і по просьбі вашої ненечки, котра через них цілком так само вам вже раз пересилала, вони і на сей раз не відказали, і Семена Семеновича на сих днях повідомили із своїх місць, щоби вам трийцять-пять рублів передати, паночку, в ожиданню ліпшого.

— Отсе „ожидання ліпшого” вам лучше всього удалося; не зла також і ваша „ненечка”. Ну, так як же по вашому: в повній він чи не в повній памяти, — а?

— Думаю, що можна-б видати гроші. Тільки ось требаб поквітовання, панцю.

— Напачкає! Що у вас, книга чи що?

— Книга, панцю, от вам вона.

— Давайте сюди. Ну, Родю, піднимайся. Я тебе піддержу; вшквар-но йому Раскольнікова, бери перо, бо, братчику, гроші нам тепер ліпші від патоки.

— Не треба, — сказав Раскольніков, відпихаючи перо.

— Чого то не треба?

— Не буду підписувати.

— Ігі, до чорта, та як же без поквітовання?

— Не треба… грошей…

— Грошей не треба! Ну, се брате брешеш, я свідок! — Не безпокойтесь, прошу, се він тілько так… знов вояжує. З ним, однакож, се і на яву буває… Ви чоловік розумний, і ми будемо йому помагати, то є попросту його руку водити, він і підпише. Ану-ж помагайте…

— Та ось я і другий раз зайду.

— Ні, ні; чого вам трудитись. Ви чоловік розумний… Ну, Родю, не задержуй гостя… бачиш чекає, — і він направду приготовився водити рукою Раскольнікова.