— Остав, я сам… — промовив той, взяв перо і підписався в книжці.
Артільщик поклав гроші і віддалився.
— Браво! А тепер, брате, хочеш їсти?
— Хочу, — відповів Раскольніков.
— У вас є зупа?
— Вчерашня, — відповіла Настка, — весь час перестояла тутечки.
— З бараболею і рижовою крупою?
— З бараболею і крупою.
— На память знаю. Подай зупу, та і чаю давай.
— Принесу.
Раскольніков глядів на все з глубоким зачудуванням, і з тупим, бездумним страхом. Він рішився мовчати і ждати: що буде дальше?
— Здається, я тепер не маячу, — думав він, — здається, се в самім ділі…
Через дві минути Настка вернула з зупою і заявила, що зараз і чай буде. До зупи явились дві ложки, дві тарілки і все потрібне: сільничка, перечниця, гірчиця для мяса і друге, чого передше в такім порядку вже давно не бувало. Скатерть була чиста.
— Не зле було би, Настусенько, колиб Прасковія Павлівна бутельочки дві пивця передала. Ми випилиб.
— Ну, вже ти остроногий! — воркнула Настка і пішла сповнити приказ.
Дико і з напруженням заєдно ще приглядався Раскольніков. Тимчасом Разумихін пересів коло него на диван, нескладно як медвідь обхопив лівою рукою його голову, не зважаючи на те, що він і сам міг би піднятися, а правою підніс до його рота ложку зупи, кілька разів перше подувши, щоб він не попікся. Але зупа була ледви що тепла. Раскольніков з жадністю проглотив одну ложку, потім другу, третю. Та подавши кілька ложок, Разумихін нараз зупинився і заявив, що дотично дальшого треба порадитись з Зосимовом.
Ввійшла Настка, несучи дві бутельки пива.
— А чаю хочеш?
— Хочу.
— Неси скорійш і чаю, Настко, бо чаю чейже вільно і без факультету. Але ось і пивце!
