Всі в одній купці, на сталевім ланцюшку… Між ними оден ключ найбільший, яких три рази більший від других, зубчастий, очевидно не від комоди… З сего виходить, є ще десь якась шкатула, або скриня… От що цікаве. У скринь завсігди такі ключі… Однакож, гей! яке се все нічкемне та підле…”
Старуха вернулась.
— Отже батюшка: коли по гривенничку на місяць від рубля, та за півтора рубля прийдеться мені від вас пятнайцять копійок за місяць наперед, паноньку. Та за два давнійші рублі від вас ще належиться мені по сему рахунку двайцять копійок наперед. Отже разом трийцять пять. Так маєте дістати тепер за ваш годинник всего рубля і пятнайцять копійок. Ось вам і гроші.
— Що! так всего лиш рубель і пятнайцять копійок!
— Так, не инакше.
Молодий чоловік не став перечитись а взяв гроші. Він дививсь на старуху і не квапився відходити, якби йому ще хотілось щось сказати, або зробити, але якби він і сам не знав, що іменно…
— Я вам, Олено Іванівно, може бути скоро ще одну річ принесу… срібну… гарненьку… цигарницю одну… ось як вернусь від приятеля… — і він запнявся і замовк.
— Ну, тоді і будемо говорити, батюшка…
— Прощавайте… А ви заєдно дома самі сидите, сестриці щось нема? — запитав він, яко мога найрівнодушнійше, виходячи до передпокою.
— А вам яке до неї, батечку, діло?
— Та нічого особлившого. Я так запитав. Вже ви зараз… Пращайте, Олено Іванівно!
Раскольніков вийшов в очевиднім занепокоєнню. Занепокоєння то чим раз більше і більше змагалось. Коли спускався долів сходами, він кілька разів аж пристанув, мов би напрасно чимсь поражений. І наконець, вже на вулиці він закликав:
— О, Боже, яке се все відражаюче! І мав же би я, мав же би я… ні, се дуреньство, се погано! — додав він рішучо. — І як отся страшна річ могла мені прийти до голови? На яку то мерзкість спосібне, однакож, серце моє! Ні, ні: се обридливе, гидке, мерзенне!… І я цілий місяць…
Але він не міг виразити ні словами, ні викликами сво-
