обстанова. В куті перед невеличким образом горіла лямпада. Все було незвичайно чистеньке; і меблі і долівка були вихарені; усе блестіло.
— Лизаветина робота, — подумав молодий чоловік.
І одної пилинки годі було найти в цілій кімнаті.
— Се у злющих і старих вдовиць буває така охарність, — тягнув дальше про себе Раскольніков і з цікавістю підсунувся до муслінової занавіски перед дверми, що вели до другої маціської кімнатки, де стояли постіль і комода старушки, і куди він ще ні разу не заглядав.
Ціле помешкання складалося з отсих двох кімнат.
— Чого вам треба? — строго промовила старушка, входячи в кімнату і уставившись як передше просто перед ним, щоби дивитись йому прямо в лице.
— Застав приніс, ось вам і він!
І він виняв з кишені старий плоскатий срібний годинник. На задній його покривці був виритий ґльоб. Ланцюшок був сталевий.
— Та треба-ж перше викупити старий застав. Ще позавчора як минув місяць.
— Я вам наріст ще за місяць доплачу; потерпіть.
— Та в тім моя добра воля, батечку, терпіти або річ вашу таки зараз продати.
— Кілько-ж за отсей годинник дасьте, Олено Іванівна?
— Ет, з дрянею ходиш, батечку, нічого, дивись, не варта. За перстінь вам минувшого разу два папірці дала, а воно і купити його нового у ювілера за півтора рубля можна.
— Все-ж таки рублів чотири дайте, я викуплю, батьківський. Я невдовзі гроші дістану.
— Півтора рубля і наріст з гори, коли хочете.
— Півтора рубля! — скрикнув молодець.
— Ваша воля. — І старуха віддала йому назад годинник.
Молодий чоловік взяв його і так розізлився, що хотів вже вийти; однак зараз надумався, нагадавши, що іти більш нема куди, та що він ще і за чимсь иншим прийшов.
— Давайте! — сказав він грубо.
Старуха пошукала в кишени за ключами і пішла в другу кімнату за занавіски. Молодець остався сам один посеред кімнати і цікаво прислухувався та кмітував. Чути було, як вона отворила комоду. „Здаєсь, верхня засувка”, догадувавсь він. „Ключі вона, значить, в правій кишені носить.
