— Остав! Не хочу! — відпекувався Раскольніков, що прислухувався з відразою насильно-жартібливому справозданню Разумихіна про купно одежі…
— Се, брате, неможливе; на що-ж я черевики доптав! — наставав Разумихін. — Настунечко, не стидайтесь, а поможіть, — ось так! — і не зважаючи на опір Раскольнікова, він насилу перемінив йому білля.
Той повалився на подушку і мінуту-дві не говорив ні слова.
— Коби вже раз відчепились! — думав він. — За які гроші се все куплене? — запитав він вкінци, дивлячись на стіну.
— Гроші? Ось тобі на! Та за твої-ж питомі. Адже-ж передше артільщик був, від Вахрушина, матуся прислала; чи і се забув?
— Тепер пригадую собі… — промовив Раскольніков після довгого і понурого мовчання.
Разумихін нахмурився і позирав на него в занепокоєнню.
Двері відчинились і ввійшов високий і заживний чоловік, немов би також з виду вже трохи знакомий Раскольнікову.
— Зосимов! Таки раз! — крикнув Разумихін зрадівши.
Зосимов був високий і заживний чоловік, з набренілим і безбарвно блідим, гладко виголеним лицем, з білими бровами і таким волоссям, в очках, і з великим золотим перстенем на обдутім від сала пальци. Було йому літ двайцять сім. Одягнений він був в широке добірне пальто, в ясні літні штани, і загалом все було на нім широке, вибагливе і з голки; білля бездоганне, ланцушок від годинника масивний. Повороти його були повільні, начеб вялі і рівночасно виучено-свобідні; претенсія, хоч старанно укривана, проглядувала що хвиля. Всі, що його знали, уважали його за чоловіка тяжкого, але говорили, що свою річ знає.
— Я, брате, два рази до тебе заходив… Бачиш, опамятався! — крикнув Разумихін.
— Бачу, бачу; ну, як же вам тепер, а? — звернувся Зосимов до Раскольнікова, пильненько в него вдивляючись і присідаючи коло него, на диван, в ноги, де таки зараз розвалився як найвигіднійше.
— Та заєдно ще хандричить, — відповів за него Разу-
