Петрович також прийде: тутешній слідчий суддя… славний правник. Так, але правда, ти знаєш…
— Чи він також твій свояк?
— Якийсь дуже далекий, та ти чого кривишся? Що ви там посперечались раз, то ти може і не схочеш прийти?
— Кат мені до него…
— Ось так найрозумнійше. Ну, а дальше — студенти, учитель, чиновник оден, музикант оден, і офіцер, Заметов…
— Скажи мені, прошу, що може бути спільного у тебе, або ось у него, — Зосимов кивнув на Раскольнікова, — з яким небудь таким Заметовом?
— Ох! Вже ті скоботливі принціпи! І цілий ти на принціпах як на пружинах; повернутись по своїй волі не сміє; а по мойому: гарний чоловік — ось і принціп, і знати я нічого не хочу. Заметов чоловік прегарний.
— І руки гріє.
— Ну, і руки гріє, та велика річ! Тай що-ж що гріє! — крикнув нараз Разумихін, якось незвичайно роздражняючись. — Або-ж я хвалив тобі те, що він руки гріє? Я говорив, що він тільки в своїм роді гарний! Коли станеш зі всіх боків глядіти — так чи богато гарних людей і останеться? Та я переконаний, що тоді за мене цілого з патрохами усего-навсего одну печену цибулю дадуть, та ще і те, коли з тобою в додатку!…
— Се мало; я за тебе дві дам…
— А я за тебе тільки одну! Вигадай ще! Заметов бачиш, ще дитина, я ще чуприну йому поскубу, проте треба його притягати, а не відтручувати. Тим, що відіпхнеш чоловіка — не поправиш, а найменше дитину. З дитиною треба вдвоє осторожнійше. Ех, ви поступові тупиці, нічого не розумієте! Чоловіка не шануєте, собі кривду робите… А коли хочеш знати, так у нас ось і справа одна загальна завязалась.
— Та яка, чи вільно знати?
— Та завсігди ще в ділі маляря, отсего кімнатного… Вже ми його вилабудаємо! Та втім, тепер і не велика вже штука. Діло зовсім, зовсім тепер очевидне. Ми тільки пари підпустимо.
— Який там ще кімнатний маляр?
— Що се, або-ж я не розповідав? Чи се може бути? Та правда, я тобі лиш початок розповів… ось про вбивство
