тої старухи лихварки… ну, тут і кімнатний маляр тепер замішався…
— Та про вбивство отсе я ще і без тебе чув, і отсею справою навіть занимаюся… почасти… по одній причині… і в ґазетах читав! А ось…
— Лизавету ось також убили! — докинула нараз Настка, звертаючись до Раскольнікова.
Вона цілий час оставалась в кімнаті, притулившися до дверий, і слухала.
— Лизавету? — пробурмотів Раскольніков заледви чутним голосом.
— А Лизавету, торговку ось, або-ж не знаєш! Вона сюди на долину приходила. Та ще й тобі сорочку пошила.
Раскольніков обернувся до стіни, де на запачканих жовтих обоях з білими квіточками вибрав одну нескладну, білу квітку, з якимись цинамоновими смужками, і став розглядати; скільки на ній листочків, які на листочках зубці і скільки смужок? Він чув, що у него задеревіли руки і ноги, мов би їх відняло, все-ж таки і не попробував рухнутися і упірно глядів на квітку.
— Ну, так що-ж маляр? — з якимсь особлившим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Настки.
Тая зітхнула і замовкла.
— Ну, посуджують його також у вбивстві! — горячо відповів Разумихін.
— Є які докази на се, чи як?
— Чорта докази! Та втім чіпились ніби то задля доказів, однак отсей доказ не є доказом, ось що треба доказати! Се живцем те саме, як зразу вони увязнили і стали підозрівати онтих, як їх там!… Коха та Пестрякова. Тьфу! Як се все глупо робиться, аж слухаючи мерзить тебе! Пестряков, знаєш, може сьогодня до мене зайде… Та правда, Родю, ти отсю штуку вже знаєш, ще до твоєї слабости лучилось, рівно добу перед тим, коли ти зімлів в конторі, як там про се розповідали…
Зосимов цікаво поглядів на Раскольнікова; сей не ворухнувся.
— А знаєш що, Разумихіне? Подивлюсь я на тебе: як ти однакож умієш горячитись чужими річами.
— Ну, нехай буде, а все таки ми його витягнемо! — крикнув Разумихін, стукнувши кулаком по столі. — Але тут
