— Ну, ні, однак підозріння таки є.
— Та я не про підозріння тепер, а про питання, про те: як вони задачу, бач, свою розуміють! Ну, досить, як стали його мняти, мняти, душити, обертати, та і признався: — „Не на панели, каже, найшов, а в „фатері” найшов, в котрій ми з Митреєм малювали.” — „Яким же світом?” — „А таким світом, що малювали ми там з Митреєм цілий день, до осьмої години, і відходити забирались, а Митрей взяв щітку з краскою та мені нею по лици цяп, мазнув мені ось так по писку краскою, та в ноги, а я за ним. І біжу я також за ним, а сам кричу на все горло; а як зі сходів під браму виходиться, — налетів я з розмаху на двірника і на панів, а кілько було з ним панів, не вгадаю, а двірник за те мене виганьбив, і другий двірник також виганьбив, і двірникова баба вийшла, також нас виганьбила, і пан оден в браму входив, з дамою, і також нас виганьбив, потім ми з Митьком поперек місця лягли: я Митька за боже пошиття вхопив і повалив на землю, і став періщити, а Митько і собі, із-під мене, за гриву мене схопив і давай періщити, а робили ми се не по злобі, а по самій любові, жартуючи. А потім Митько освободився та на вулицю і мик, а я за ним, та не дігнав і вернувся в „фатеру” сам, — бо перебратись було треба. Та у дверей в сіни, за стінкою, в куті, на коробку і наступив. Дивлюся, лежить, в папері, завинена. Я папір, видите, зняв, бачу гачочки такі мацісенькі, ну, ми так познимали, — а в коробці ось сережки…”
— За дверми? за дверми лежала? за дверми? — крикнув нараз Раскольніков, блудним, настрашеним поглядом глядячи на Разумихіна, і звільненька піднимаючися на дивані, підпираючись рукою.
— Так… або що? Що з тобою? Чого ти так? — Разумихін також піднявся з місця.
— Нічого!… — ледви чутно відповів Раскольніков, опускаючись знову на подушку і знову відвертаючись до стіни.
Всі на хвилину замовкли.
— Здрімався мабуть, з просоня, — промовив вкінци Разумихін, питаючо споглядаючи на Зосимова.
Той зробив легкий, заперечуючий знак головою.
— Ну, говори-ж дальше, — сказав Зосимов, — що дальше.
