— О, куди-ж там, куди-ж там… Чи міг би я!… Ну, оставмо се! — відрізав Разумихін і таки зараз звернувся з продовженням давнійшої розмови до Зосимова.
Петро Петрович показався настільки вирозумілим, що відразу повірив обясненню. Він і без того рішив за яких дві мінути вийти.
— Сподіюся, що почате тепер знакомство наше, — звернувся він до Раскольнікова, — після вашого виздоровлення, і в виду звісних вам обставин, укріпиться ще більше… Особливо бажаю вам здоровля…
Раскольніков навіть голови не повернув. Петро Петрович почав вставати з крісла.
— Убив, кажіть що хочете, хтось з тих, що у неї заставляли! — з переконанням твердив Зосимов.
— Нічого і казати, що котрийсь з них! — потакнув Разумихін. — Що Порфир думає, сего він не скаже, але тих, що заставляли, все таки переслухує.
— Переслухує? — голосно запитав Раскольніков.
— Так, та що?
— Нічого.
— Відкіль він їх бере? — запитав Зосимов.
— Деяких Кох назвав, других імена були на опакованню річей записані, а инші і самі прийшли, як почули…
— Ну, і проворний та досвідчений се, мабуть, розбишака! Що за смілість! Що за рішучість!
— Та якраз що ні! — перебив Разумихін. — Отся думка, бач, вас всіх і збиває з дороги. А я говорю — непроворний, недосвідчений і напевно се був перший його крок! Подумай досвід і проворну шельму, і вийде неправдоподібне. А подумай недосвідченого і вийде, що чистий лиш припадок його з біди і вивів, а припадок чого не зробить? Адже-ж він і перешкод, здається, не предвиджував! Та і як діло веде? — Бере десяти-двайцяти-рублеві річи, напихає ними кишені, нишпорить в бабській скрині, між дрантям, — а в комоді, в верхній засувці, в шкатулі, самих чистих грошей на півтора тисячі найшли, кромі паперів! І ограбити ледащо не вмів, тільки і знав, що убити! Перший крок, говорю тобі, перший крок; стратив голову! І не обдуманою штукою, а случаєм видобувся.
— Се, здається, про недавне вбивство старушки-чиновниці, — вмішався звертаючись до Зосимова, Петро Петро-
