ред хвилею проповідували, і вийде, що людей можна різати…
— Змилуйтеся! — закликав Лужин.
— Ні, се не так! — відізвався Зосимов.
Раскольніков лежав блідий, зі здрігаючою хвилями верхньою губою і тяжко дихав.
— На все є міра, — з повагою продовжав Лужин. — Економічна ідея не є ще зазивом до вбивства, і коли тілько предложити…
— Чи правда воно, що ви, — перебив нараз знову Раскольніков дрожачим від злоби голосом, в котрім чулась якась радість обиди, — чи правда воно, що ви сказали вашій судженій… в той самий день, як від неї дістали слово, що ви більш всего раді тому… що вона убога… бо, мовляв, вигіднійше брати дружину з нужди, щоб опісля над нею верховодити… і її тикати в очі тим, що ви її добродієм?…
— Ласкавий пане! — гнівно і роздразнено крикнув Лужин, запалавши і обрушившись цілий. — Ласкавий пане… Так перекручувати думки! Звиніть мене, але я приневолений вам заявити, що вісти, які до вас дійшли, або ліпше, які вам хтось доніс, не мають і тіни здорової основи, і я… підозріваю, хто… одним словом… отся стріла… одним словом, ваша матуся… Вона і без того показалась мені, при всіх впрочім гарних своїх прикметах трохи ентузіясткою і романтичкою… Все-ж таки я був на тисячу верстов від здогаду, що вона в такім перекрученім фантазією виді могла порозуміти і представити річ… І вкінці… вкінці…
— А знаєте що? — закричав Раскольніков піднимаючись на подушці і вдивляючись в него довго проймаючим заіскреним поглядом. — А знаєте що?
— А що-ж, добродію?
Лужин зупинився і дожидав з обидженим і визиваючим видом. Кілька секунд продовжалась мовчанка.
— А те, що коли ви ще раз… осмілитесь згадати хоч одно слово… про мою матір… то я вас долів сходами стрімголов пішлю!…
— Що з тобою! — крикнув Разумихін.
— А, так ось воно як! — Лужин поблід і закусив губу. — Слухайте, паноньку, мене, — почав він поволи і здержуючи себе всіми силами, все-ж таки задихуючись, — я ще передше, зараз при моїм приході, завважав вашу неприязнь,
