— Послухайте, пане! — крикнула за ним дівчина.
— Що?
Вона змішалась.
— Я, милий пане, завсігди з вами рада буду годинку провести, а тепер от якось смілости при вас не наберу. Подаруйте мені, приємний каваліре, шість копійок на могорич!
Раскольніков виймив, скільки виймилось: три пятаки.
— Ах, який добренький пан!
— Як тебе зовуть?
— А, за Дуклидою питайте.
— Ні, се вже ніяково, — нараз завважала одна із громадки, хитаючи головою на Дуклиду. — Се вже і не знаю, як можна так просити! Я би, здається, від самого сорому провалилась.
Раскольніков цікаво подивився на говорячу. Се була ряба дівка, літ трийцяти, ціла в синяках, з напухлою верхною губою. Говорила і осуджувала вона спокійно і серіозно.
— Де се… — подумав Раскольніков, йдучи дальше, — де се я читав, як оден засуджений на смерть на годину перед смертю говорить чи там думає, що колиб прийшлося йому жити де небудь на висоті, на скалі, і на такім вузонькім місточку, щоб тільки дві ноги мож було поставити, — а довкола будуть пропасти, океан, вічна мрака, вічна самота і вічна буря, — і оставатись так, стоячи на аршині простору, ціле життя, тисячу літ, вічність, — то ліпше так жити, ніж зараз вмирати! Тілько би жити, жити і жити! Як би не жити, — тілько жити!… Яка правда! Підлець чоловік! І підлець той, хто його за се підлим називає, — додав він через мінуту.
Він вийшов в другу вулицю:
— Ба! „Хрустальний двір!” Колись тут Разумихін говорив про „Хрустальний двір”. Тілько, чого, бач, хотів я тут? Та прочитати!… Зосимов говорив, що в газетах читав…
— Ґазети є? — запитав він входячи в вельми простору і навіть охарну гостинницю з кількох кімнат, вправді досить пустих.
Двох-трох гостей пило чай, та в одній дальшій кімнаті сиділо товариство з чотирох мущин, і пили шампанське. Раскольнікову здалося, що між ними був Заметов. Та в тім, здалека годі було добре доглянути.
