— А вже гарний він гуляка?
— Порох, думаєте?
— Ні, приятель ваш, Разумихін…
— Та вам пишно жити, добродію Заметов: в найприємнійші місця вхід безплатний! Хто се вас онтам шампанським наливав?
— Та се ми… випили… Чого-ж зараз і наливав?!
— Гонорар! усім хіснуєтесь! — Раскольніков засміявся. — Нічого добрячий з вас хлопець, нічого! — додав він, вдаривши Заметова по плечу: — „я бач не у гнів, а так по любови, забавляючись” говорю, як, бачите, робітник той ваш говорив, коли Митька кулакував, памятаєте, при отсій справі старухи.
— А ви се відкіля знаєте?
— Та я бачите, хто знає чи і не більше від вас знаю.
— Ви якийсь дуже дивний… Мабуть ще дуже хорі. Без потреби вийшли…
— А я вам дивним здаюся?
— Так. Що се ви ґазети читаєте?
— Ґазети.
— Богато про пожарі пишуть.
— Ні, я не про пожарі. — Тут він загадочно вдивився в Заметова; зїдлива усмішка знов викривила його губи. — Ні, я не про пожари, — продовжав він, підморгуючи Заметову. — А, признайтесь, любий молодче, що вам страх хочеться знати, про що я читав?
— Цілком не хочеться; я так тілько запитав. Або-ж не вільно питати? Що ви заєдно…
— Послухайте, ви чоловік образований, літературний, а?
— Я скінчив шесту клясу ґімназії, — відповів Заметов з деяким достоїнством.
— Шесту! Ах, ти мій воробчику! З розділом, в перстенях, — богатий чоловік! Фу, що за миле хлопеня!
Тут Раскольніков залився нервовив сміхом, просто в лице Заметову. Той відсунувся, і не те, щоб обидився, а вже направду здивувався.
— Фу, який дивний! — повторив Заметов дуже серіозно. — Мені здається, що ви заєдно ще маячите.
— Маячу? Брешеш, воробчику!… Кажете, я дивний? Ну, а цікавий я вам, а? цікавий?
— Цікавий.
