— Нічого! — в пересердю відповів Заметов. — Усе дурнота.
Оба замовкли. Після наглого нервового сміху, Раскольніков став нараз задумчивий і сумний. Він поклав лікті на стіл і підпер рукою голову. Здавалось, він до чиста забув про Заметова. Мовчанка продовжалась досить довго.
— Чого ви чаю не пєте? Остигне, — промовив Заметов.
— А? що? чай?… правда… — Раскольніков сербнув із чашечки, положив в рот кусочок хліба, і нараз, поглядівши на Заметова, здавалось, усе пригадав і начеб здрігнувся; лице його приняло в ту хвилю первісний насмішливий вираз. Він запивав дальше чай.
— Теперішними часами богато таких мошенництв намножилось, — сказав Заметов. — Ось недавно ще я читав в „Московских Вѣдомостях”, що в Москві цілу шайку підроблювачів грошей зловили. Ціла спілка була. Підроблювали паперові гроші.
— О, се вже давно! Я ще перед місяцем читав, — відповів спокійно Раскольніков. — Так се ось по вашому мошенники! — докинув він усміхаючись.
— Як же не мошенники?
— Се? Се діти, молокососи, а не мошенники! Ціла півсотня людей для такої ціли збирається! Чи се можна? Тут і трох богато буде, та і то, щоб оден другого був певнійший як самого себе. А то треба лиш одному по пяному виговоритись і все пішло на губи! Молокососи! Наймають ледачих людей міняти папери в конторах: таке ось діло та повірити першому ліпшому стрічному? Ну, припустім, удалось і з молокососами, припустім кождий собі по міліону наміняв, ну, а потім? ціле життя! Кождий оден від другого зависить на ціле своє життя! Та ліпше повіситись! А вони і розміняти ось не вміли: став в конторі міняти, дістав пять тисяч і руки дрігнули. Чотири перелічив, а пяту приняв не рахуючи, на віру, щоби тільки в кишеню та втечи чим хутше. Ну, і збудив підозріння. І викрилось усе із-за одного дурня! Та чи так можна?
— Що руки ось дрігнули? — підхопив Заметов, — ні, се можливе, добродію. Ні, се я цілком вірю, що воно можливе. Инший раз не видержиш.
— Сего, думаєте?
— А ви, що, видержите? Ні, я би не видержав! За сто рублів нагороди іти на такий страх! Іти з підробленими грі-
