Та і склінність до говірливости набув він імовірно в наслідок привички до частих шинкових розмов з ріжними незнакомими. Ся привичка переміняється у деяких пияків в потребу, а особливо у тих між ними, з котрими дома обходяться строго і котрими помітують. Тому-то в пияцькім товаристві вони і стараються завсігди виробити собі оправдання, а коли можна, то навіть і поважання.
— Забавник! — голосно промовив господар. — А чом же не працюєте, чому не служите, коли ви чиновник?
— Чом я не служу, ласкавий добродію? — підхопив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольнікова, начеб се він поставив йому питання, — чом не служу? Або-ж серце у мене не болить від того, що дармо хліб їм? Коли п. Лебезятніков місяць тому назад жінку мою власноручно побив, а я лежав пяненький, або-ж я не страдав? Позвольте, молодий чоловіче, лучалось вам… гм… ну хоч просити о позичення грошей безнадійно?
— Лучалось… то є як безнадійно?
— Та так зовсім безнадійно, знаючи наперед, що з сего нічого не вийде. От: ви знаєте, прикладом, наперед і досконало, що сей чоловік, сей добрящий і вельми пожиточний горожанин нізащо в світі вам грошей не дасть, бо чого-ж, питаюсь, мав би і дати? Адже він знає, що я не віддам. З милосердя? Але п. Лебезятніков, котрий слідить за новими думками, обясняв оноді, що милосердя в наші часи навіть наукою заборонене, і що так вже поступається в Англії, де політична економія. Чого-ж питаю я, мав би він дати? І от, знаючи наперед, що не дасть, ви все таки вибираєтесь в дорогу і…
— Чого-ж ходити? — закинув Раскольніков.
— А коли ні до кого, коли іти більш нікуди? Та треба же, щоби кождому чоловікови хоч і куди-небудь можна було пійти. Бо буває така пора, що чоловікови доконче треба бодай хоч куди-небудь та пійти! Коли найстарша донька моя перший раз з жовтим білєтом[1] пішла, я також тоді пішов, бо донька моя за жовтим білєтом живе, добродію… — додав він в скобках, з деяким несупокоєм споглядаючи на молодого чоловіка. — Нічого, ласкавий добродію! нічого! — поспішив він таки зараз і на око цілком спокійно заяви-
- ↑ В Росії проститутки мали спеціяльні паспорти з жовтого паперу і через те називали їх жовтими білєтами.
