на вулицю. Той спотикнувся було, але не упав, випростувався, мовчки поглядів на всіх видців і пішов дальше.
— Чудний чоловік, — сказав робітник.
— Чудний тепер став нарід, — сказала баба.
— А все би завести в контору, — додав міщанин.
— Нічого вязатись, — рішив великан-двірник. — Справді волоцюга-промишленник! Сам на те лізе, звісно, а звяжись, не розвяжешся… Знаємо!
— Так іти, чи не іти? — думав Раскольніков, остановляючись посеред дороги на перехрестю і озираючись довкола, начеб дожидав від когось послідного слова. Але нічо не відізвалось ні звідки; все було глухе і мертве, як каміння, по котрім він ступав, для него мертве, для него одного… Нараз, далеко, кроків за двісті від него, на кінци вулиці, в згущаючійся темноті розпізнав він товпу, бесіди, крики… Серед товпи стояла якась коляска… Заблищало серед вулиці світельце. „Що таке?” Раскольніков повернув в правий бік і пішов до товпи. Він дослівно причіплювався до усего, і холодно усміхнувся, подумавши се, бо порішив вже остаточно іти на поліцію і твердо знав, що зараз усе скінчиться.
Посеред вулиці стояла коляска вибаглива і панська, запряжена парою горячих сірих коней; в колясці нікого не було, і сам візник, злізши з козла, стояв на боці; коней держали за уздечки. Довкола глотилась купа народу, попереду всіх поліцейники. У одного з них була в руках запалена ліхтарня, котрою він нахиляючись освічував щось там на дорозі, біля самих коліс. Всі говорили, кричали, охкали; візник здавався зчудований і зрідка повтаряв:
— Який гріх! Господи, який се гріх!
Раскольніков перетиснувся по можности і побачив наконець предмет всего того заколоту і цікавости. На землі лежав що лиш роздоптаний кіньми чоловік, без памяти, дуже убого одягнений, але в „панській” одежі, весь в крови. З лиця, з голови текла кров; лице було ціле роздавлене, розшарпане не до пізнання. Видно було, що роздоптали не на жарти.
